Квітник сваленонойну Дорофея

 «Квітники» називалися зборів священно-телетинських виворіт із поясненнями та невеликими доповненнями складальника. ськова слухняність письменницькихкладався на грамотних і «розумних сенс» ченців, нерідко — на ігумена або старця тієї чи іншої оселі. Цим, можливо, і пояснюється вітчизняна навчальна інтонація витончено-іношина Дорофея: це мовлення довіреної йому братії. Він «Барщує про життя по священних батьків» [1], тобто про можливість жити «не по тілу, але за духом» (Рим. 8, 4) у будь-який час і на кожному місці, — і саме в цьому суттєве значення його книги.

 Святотечний шлях, святотечотечеське свято — явище унікальне в усій історії, як унікальне та впізнавання Синого. Адже чистота — це продовження таїнства Боговопостачання, життя укупі, який «вчора і сьогодні, іонадні той самий» (Євр. 13, 8. Міняється зовнішня, множуються й вибагливі спокуси світу цього. А те, щоб звернутися від них до самого себе та з себе — донева, вимогливийпродуктивний, незмінно по суті.

 Не було століття, у який би не намагалися звести вертикасто до чогось зовнішнього, зберігаючи в ньому все, крім Самогончика. Але й не було повіки, коли не народжувалися священні, тобто ті, хто всім серцем, усім порам і всіма силами прямували на пошуки Істини — і обретали Живого Бога.

 І не було часу, коли святі йшли якимсь іншим шляхом, ніж той загальний, священно-отовий шлях звільнення людської природи від пристрастей і долучення її cary, засвідчений з дивовижною реалістичністю й єдності в різні часи, з різних часів, з різних культур. Це шлях внутрішньої роботи над своєю душею, шлях чуйності до серця й уважної молитви, шлях оновленнякороллю Chistian.

 Свідоцтвом молодих рухливих людей схожі, вони говорять однією мовою, про ті ж речі. Їхня мова — не мова термінів, умовності. Це опис реальності людини, як вона послідовно розкривається крок за кроком, сходячи від стану, розбитого падінням, до відновлення й обожнювання у єдності. Для того, щоб правильно розуміти їхню мову, потрібно самому йти шляхом внутрішньої уваги, а не просто пристаритися до специфіки виразів. Таково Загальне: поза особистою участі воно залишається невідомих, аж ніяк не містить у собі жодних «таємних знань».

 Наше видання - для тих, хто читає святих батьків зсередини церковної традиції, хто, подібно до поціновувачів праці витончено-інока Дорофея минулих років, бачить у ньому насамперед свідоцтво про безперервність і незмінність розумного, тобто внутрішнього шляху ко29, відкритою для кожного охочого долучитися Drість, яка до кінця століть перебуває в Церкви.

 Складаючи поясний коментар, ми прагнули до того, щоб допомогти читачеві відчути взаємозв'язок і значення різних сторін священнотічного світотеча, побачити цілісність православного погляду на людину та її порятунок, прочитати «Квітник» У контексті єдиного в основі свого навчання отців Церкви, попри те, що воно не в усьому отримало у витончено-іношику Дорофея бездоганно точне відображення.

 Тема співвідношення точності менструального мислення і істинності аскечичного досвіду (як має, можливе, ключове значення для цілої низки екклесіологічних і сотеріологічних питань), майже мимоволі зачіпаючи нами за ходом пояснення окремих місць книги, заслуговує, безумовно, більш докладного огляду, для чого «Квітник» міг би послугувати найбагатшим і найцікавішим матеріалом. Однак це вимагає спеціального дослідження.

 Нашою метою не було ні суворо філологічне, ні науково-патритичне видання. Ми хочемо лише донести до сучасного читача цю «святу та рятівну книгу», зробивши її сенс досить прозорим як на рівні тексту, так і щодо аскетики-догматичної. Думається, її значення буде оціненене гідно і істориками, і словечниками. Однак насамперед це книгаХоче — відображення життя 84 у монастирському досвіді деревиннославної Русі.

 Про складальника «Квітниця» мало відомо. Ім'я його занесено в старообрядний «Сінодик», де він означається серед «з дерев у російських пустеляхурських» [15]. На щастя, він у своєму «Квітнику», відвертаючи увагу, іноді від жанру поучань переходить до автобіографічного. Розповіді про себе витримані цілком відповідно до агіографічного канону, за яким пишуться життя преподобних. Живлячи у світі, бачив він безліч травм душевних і тілесних. І, страшній неминучійкільнійкільній системі та вічних мук, мріяв про відокремлене життя і безперервну розмову. Видалився в гуртоприємливий монастир, а потім — у пустелю, де впродовж трьох років так сильно спокушаємо був від баг, що деякі старці навіть вважали його божевільною. Спостерігаючи небудівлі в оселі та занепад священнотішнього благодатності, вирішив написати для називання Братії «маленьку книгу», яка була б «вуму містка та обіймна». І зібрав у ній все, що необхідно знати чену, починаючи зангелічних заповідей іроших традицій і закінчуючи побутовими порадами. Наприклад, таким: протоплюючи келью, виносити вугілля геть і добре випускати дим, щоб не загоріти уві сні. А ще батько Дорофей до традиційноїocieреї про любов до ближнього додає «нове щось». Для нього, зокрема, «великаіна й подвиг переднева» — викупити людину, з якої побоями викочують довгі на правіші. Ця характерна для Давньої Р. Сігалова названа в «Квітнику» неодноразово. Навіть ноги в іноку, що зазнає безовського нападу, за батьком Дорофею, підкачуються так, немов того б'ють на правжеві. Можливо, супутю довелося самому потрапити цій процедурі.

 «Квітник» — твір ораторське. Він створювався для читання в храмі або за братикою трапезою. Це треба врахувати сучасному читачеві, якому безліч перерахувань, численні повтори та патетичні заклики можуть здатися малоінтересними.

 Деякі з поучань завершуються натхненними паненгіками. Наприклад, інтуїції: «Інне укривало — чорне та сумне, Гусак і заштопанне. Іншій характер —ячий, скромний, млявий і страшний, послушний і любовний. Іншій язик — мовчазливий і приємно відповідає, і погляд умилий».

 Косинок Дорофей, скидаючи із себе тягар дидактики, часом запарює, перетворюється на поета. Він істиннийометр монашського способу життя. А будь-якому прототипу колишній представлений ідеальним: історику Церкви - диявольські часи, завзятому іноку - початок монашства. Сучасність, порівнюючи з ними, на жаль, заслуговує лише жалю такорення. Але саме це неодмінність між освітнім минулим і сумним сьогоденням, створюючи різницю потенціалів, і породжує чудову гарячість 844.

 Переводячи книгу з давнього на сучасну російську мову, я подбав насамперед про те, щоб зробити її максимально зрозумілою читачеві. Зрозуміло, вона частково втратила того аромату архаїчності, який навівають на нас давні тексти. Однак, треба вважати, для самого складальника книги та людей його епохи мова їх була позбавлена багатьох рис, що приводять нас тепер умиротворення. Ставаючись реліквією, мовлення, особливо повчальна, втрачає основне — сенс, заради якого вона, власне, і вимовляйлася. А «мінімозрозуміло» церковнослав'янської (і давньоруської) мови, вже відзначена дослідниками [16], здатна, на жаль, залишити нас після прочитання тексту у вихідномусолодженні або напівзначанні.

 Сподіваємося, це видання «Квітника сувененоніока Дорофея» виявиться корисним не тільки для монашок, але й для представників наукового світу.